Вірши із збірки
"Елегія троянського вина"
Вірші із збірки
«Бурштиновий журавель»
Корабельна діброва
Діброва починається із дерева.
Шумить, бунтує празелень жива.
Яка б епоха не була модернова,
а без дерев не виживе, овва.
З природою боролись...
Доборолись!
Та є, та буде, та приходить в сни
і свято корабельної діброви,
і свято корабельної сосни.
О корабельні сосни!
Справді, ви ще є
а чи мені ввижається здаля,
як світ гучить, як ваше небо вищає
на древнім святі спуску корабля?
Звідколи таїну свою відкрила
природа нам на всі, на всі часи,
прекрасен світ, в якім шумлять вітрила,
прекрасен світ, в якім шумлять ліси.
За неї я відкрию забороло,
за неї я не раз на прю ходив...
І в двадцять першім
возшуми, діброво,
що я в двадцятім віці посадив!
Кам'яний скіф
Не дай мені, доле, нічого,
ні ночі не дай, ні дня,
а дай мені
степу нічного
і скіфського дай коня.
Шолом дай і весь обладунок,
двосічного дай меча,
щоб спити любовний трунок,
крізь ніч мене кінь помчав,
хай зрада по п'ятах женеться,
прошиє стріла мене...
За тисячоліття
Здригнеться
серце її кам'яне!
Природа не хоче
здаватись
Джерел незамулена святість
і мудрих лісів таїна…
Природа не хоче здаватись,
не хоче вмирати вона.
Та як їй, та як умирати,
країні джерел і краси?
Он — вирви, як місячні кратери,
де вчора дерева росли,
І ми — у сучасному стилі,
і нам не ронити престиж.
Ми все вже природі простили...
Чи ти нам, природо, простиш,
що в чорнім диму небокраї,
що в чорнім диму небовись?
Що жодна пташиночка в гаї
до нас не озветься колись?
Карайся, жорстокосте наша.
Жорстокість сама не мине,
як пташка і вбога комашка
жорстокість людську прокляне.
...Десь ночі, од відчаю білі.
Тому й піднялись до небес
дерев кулачки обгорілі,
природи безмовний протест.
Зелений вихор деревію...
Під голубим поганським небом
в чаклунській темряві століть
трави язичеський молебень
при ватрі вечора стоїть.
Згадай, о вечоре-ізгою:
тут степ, тут Скіфія була...
Летить зоря над головою,
летить, а спалена — дотла.
Вечірні спогади неволять...
І все ж, і все ж в цю світлу мить
козацький степ, козацька воля
на вітрі вольному летить!
І в цю журбу, і в цю завію
летять розорані степи...
І тільки вихор деревію
і ще не складено в снопи.
В душі, де мука і сум'яття,
в літах, які не промину,
вже гоготить гучне багаття
і деревію, й полину.
Я сам спалю себе й розвію,
розвію, звіюся у прах...
Зелений вихор деревію
не вигасає на вітрах!
Октави солодкого літа
Із міста, де витає дух кав'ярень
і де парфумів млосний дух витав,
іди в поля, мій смутку див і марень,
до буйних трав і зграйних цих октав.
Нехай свічадо золотих ліхтарень
засвітиться прощанням, як бажав.
І все довкола — наче дивний сон.
Співає квітка. Тане горизонт.
Цей горизонт — напроти, а не проти.
Цей горизонт далеко, як майбуть,
а ми тепер, що далі від природи,
собі природу хочемо вернуть.
На ясні зорі і на тихі води
стелись мені до горизонту, путь.
І хай рожевий, наче мрія, птах
мені співає в золотих житах.
Співає все. І сонячне проміння,
що в лад музичний з травами лягло.
Відро співає, впавши на цямриння,
вода співає, і п'янке зерно.
Моє життя — моє палке уміння
шукати найчистіше джерело.
Шукати й знати, що його знайдеш,
і меж немає нам. Немає меж.
Дерева, ви — немов віолончелі,
нектар солодкий віддали мені.
А в травах бджіл солодкі наречені
і весілля їх на ясній струні.
