Вірши із збірки
"Елегія троянського вина"
Вірші із збірки
«Елегія троянського вина»
Прощання з морем
Зелений ліхтарик засвітить на Флотський бульвар.
Вітрила платанів, і вальсу забутого звуки...
Століття минули, а тіні безтінних примар
З-під трав і граніту до тебе простягують руки.
Останні світлини
вклади в допотопний альбом.
І китель, і кортик із міста святого Миколи.
Останній кораблик сурмить під Інгульским мостом,
Аби не вернутись у продану гавань ніколи.
збираються тіні, як відьми на Лисій Горі.
Морський офіцерик цілує ще рученьки дамі...
Та це – із містерій: червоні горять ліхтарі,
І наші богині знаходять причал в Амстердамі.
Зелений ліхтарик на Флотськім бульварі тремтить.
І профіль «Варяга», і профіль козацької «чайки»...
І бронзове серце вночі адміралу щемить.
Це мить – і відлине останній кораблик. Прощайте!
Нічне моє місто, причал офіцерів і дам,
Вітрильна столиця, де й ми вже, як хвилі, говорим...
Ти плачеш? Ти думав: навіки прощався 3 життям.
Зберіг тебе янгол. Ти тільки прощаєшся з морем.
Зберіг тебе янгол. А бронзове серце щемить
За тих, що у морі колись під «ура» помирали.
...Прощай, моє море, чи ти ще озвешся на мить
У вулицях міста, де плачуть старі адмірали?
Атлантида під вербою
Українське
Над нами восходить
Сонце наших тривог і надій.
Українська
Мадонна народить
Нам Месію в журбі молодій.
І схилюся, дитя, над тобою...
Все віддам тобі - небо й ріку,
І сумний материк під вербою.
І коня – козаку!
Собор
Біла церква в місячній проекції...
Це було недавно і давно.
Був тут клуб, і тут читали лекції,
Тут були концерти і кіно.
Був голодомор, війна і жертви.
Йшли літа криваві без пуття...
І найшло на всіх, що треба – церкви,
Де невбите Іродом дитя.
І вони побачили Месію...
Він спустивсь
тихенько
із небес...
Він не мовив:
– Я для вас посію.
І забрав його не «мерседес».
Але всі з'єдналися у горі,
Як настав таки великий піст.
І лише тепер в церковнім хорі
Вірник і вчорашній атеїст.
Але тому богові-людині,
Що до нас прибув із небесі,
Все життя віддати по краплині
Чи не ми клялися з вами всі?
Чи не ми народжені для злетів?
А чи нас тюрмує в мушлі зло?
Що ще, крім пророків і поетів,
У народу нашого й було?
А вино церковне б`є у нерви.
...І горить у мене на столі
Патерик із спаленої церкви,
Материк і неба, і землі...
Південий хрест
Ользі
Не забуду ніколи – був поїзд як пояс
Твій дівочий.
І був наш весільний експрес.
Та відходив навіки прощальний мій поїзд
І летів на сузір`я Південний Хрест.
Ми останнього злота давали оркестру.
Ми не бачили білого світу з-за сліз...
Але нам не востаннє іти на оркестру,
І не йти за куліси, а йти з-за куліс.
Жив на небі я. Ти на землі будувала,
Як маленький вокзальчик, це щастя земне.
І не знав я, що ти на землі бідувала,
Бо чи з неба побачиш обличчя сумне?
Я тепер на землі...
Ти мене зустрічала,
Сивих квітів осінніх нанесла мені...
Та невже в нас війна? Та невже в нас навала,
Що такі ці обличчя стражденні й сумні?
1 тому розриваються труби й валторни,
І відвозить мене в занебесся оркестр.
Ти чекай мене!
В небі – блакитнім і чорнім,
Величальне сузір'я Південний Хрест!
Світ полуденний
В. Іваницькому
На березі річки зозуля кує.
На березі річки,
в зеленій ліщині...
Метроном душі у малій батьківщині,
бо в кожного з нас батьківщина ця – є.
На березі річки поснулі човни.
Поснулі дерева,
і хвилі поснулі...
Спинися, о мите,
і час мій спини!
Втопи в осоці, заховай у намулі!
Коли ми на той бік
і як добредем,
де цього села
надосінній едем?
І як перебрести, і як доплисти,
де сонні хатини, мов сонні світи?
Цей світ нас приймає неначе дітей,
хоч ми перед ним невеселі заклякли.
І я приладу до землі, мов Антей,
я вас не боюсь, паперові Геракли!
Мала батьківщино, ти в кожного є.
Чому ж перевізника досі немає?
На березі річки зозуля кує.
На березі річки життя проминає....
А скільки було молодого тепла!
Яка молодецькість – пісенна, зухвала,
На березі річки, де річка – була,
де річка текла, де зозуля кувала...
Мадонна
Dе рrоfundis
Коли вона стояла, як Мадонна,
До серця притуливши немовля, –
Хитнулась твердь, небесна і бездонна,
Хитнулась і спинилася земля.
Це наша Україна, мати-ненька,
Це наш Полин, Потоп і Землетрус.
І ця сорочка вишита біленька,
1 цей чорненьким вишитий обрус.
Як ми багато в світі цім не встигли!
Але над нами – мати і дитя...
О, не викреслюй коми, ніже титли
У чорній книзі нашого буття!
І дім зведем. І відбудуєм школу,
До полину докинемо нектар.
І буде. І піде все по колу:
Кому – комп'ютер, а кому – буквар.
І буде твердь земна твердіш од тверді,
І м'якша за розплавлене шосе...
І будем жити, жити – аж до смерті,
Коли нас білим снігом занесе!
Літопис кульбаби
Літописці живуть без істерики,
Є і в них історичний масштаб...
А Рей Бредбері, метр із Америки,
Сотворив нам вино із кульбаб.
А вино те кульбабове, братику,
Всім омріяним винам вино.
І його, як парад на Хрещатику,
Записати в літопис дано.
Запиши...
Літописці – не свідки,
Відрізняють вино від води.
І коли ми взялися, і звідки,
І йдемо – звідкіля і куди?
Ти в обіймах у скіфської баби,
Божество, імператор і раб...
А життя – лиш літопис кульбаби,
Патерик і вино із кульбаб.
Пахне ладаном, мирром і миртом,
Пахне в чаші церковне вино...
І летить, і згоряє за вітром
І моє золоте письмено!
