Вірши із збірки
"Елегія троянського вина"
Вірші із збірки
«Пектораль»
* * *
Асфальтівка звертає на Седнів.
На такий молодесенький Седнів.
На такий замальований Седнів, –
На картини нема полотна...
Проминули часи золотії,
Відкричали народні витії,
Але б'ється у мене під серцем,
Що Шевченкова липа – одна.
Я на трон поетичний не сяду,
А тим більш не від'їду в Канаду.
Та й мені,та й мені з зорепаду
Крихта зірки упала вночі...
Я запродав би душу і чорту
За стихійну любов до офорту,
Як луна золотого акорду –
Молоденький поет при свічі.
Ні, нелегко і жив, і писав я.
Що тепер мені слава, безслав'я?
Чи Осія мені, чи Ісайя, –
Все одно мені, ох, все одно.
Повінчався навік з чужиною,
Налюбився з чужою жоною,
Але ти обійшла стороною,
Біла горлице, рідна княжно!
Асфальтівка на Седнів звертає.
Чорний ворон у Небі кружляє,
Чи у Господа милість така є,
Як вечірня пречиста зоря?
І навпіл розламалися гори.
І ревуть реактивні мотори.
І свіча, що горіла учора,
Догоряє уже, догоря.
Я караюсь, і мучусь, і каюсь,
Мов гарячої ватри торкаюсь.
Зрікся я золотих істуканів,
І востаннє відбилось в очах:
Асфальтівка звертає на Седнів,
І ніколи – із Седнева в Канів.
І свіча догоряє під серцем,
І згоряє, мов серце, свіча...
Ольвійська просодія
Переболіло. Перетліло літом,
Де наших літ берегові огні...
Як буду я прощатися зі світом,
Що наостанку скажеш ти мені?
Можливо, друзі. А можливо, вразі.
Але шумить, шумить Евксинський Понт.
Надія спить. У чорнім саркофазі.
Тут Ольвія. Еллада. Гелеспонт.
Літаній легка лань од сліз намокла.
Громів грімкий огром із висоти...
Якийсь Ахілл якогось там Патрокла
Іще безжально відомстить. А ти?
Літа летять. Літам немає впину.
Нема закону їм – такий закон...
Безжальних літ безпашпортну дитину
На борт човна «Аїд» бере Харон.
Бери, Хароне. І вертай, Хароне,
Здмухнувши прах камінної сльози.
На другий берег, що в проваллі тоне,
Перевези мене, перевези.
Перевези!
Зірки пригаслі бліді –
Понад проваллям вигаслих болінь.
А що в Аїді? Як там, ув Аїді?
Там тінь тіней, і ще там буде тінь.
Де тінь тіней – сон снів мені насниться,
І та, що долюбити не дала:
Жорстоких літ безжальна колісниця.
І в серці – не камінному! – стріла...
* * *
Минуле не клени.
Немудро це і вбого.
Ми в Храмі-на-Крові молились – я і ти.
Минуле, вічний мрець, хапатиме живого
Через літа й віки, і спалені мости.
Усе це так і є. І нащо нам деталі?
Пройшов імперський вік, тепер не ті меню …
Та кораблі пливли, і літаки літали,
І ждала ти мене із попелу й вогню.
Я чисту воду пив у зорянім колодязі,
І зоряна мені співала течія.
І як забуду я, що в місячному одязі
Мені сказала ти уперше:
– Я – твоя …
Літанія літ
...А вранці це зостанеться в альбомі,
Мине мана гріховного вина,
Кохана,
Ти одна в панельнім домі,
Ти в світі цім панельному одна,
Я вилущив тебе з троянди, милу.
І був комети смертної приліт,
А ця комета – тільки з льоду й пилу.
Все прах і тлін.
Але розтане лід.
Це голос колумбарію, де урна,
Із прахом, і захмарний глас:
– Ходім.
І перснями, мов кільцями Сатурна,
Не поєднати цей панельний дім.
Олтар олжі. Кадильну кадь охмарюю.
Охмарено і душу, і чоло.
І тільки дестю праху з колумбарію
Постане те, що юністю було.
Я меморійну плитку віддираю
В миттєвому панельному раю.
Відкинуто бетонну плиту раю,
Та я коло безодні постою,
Де ти в сльозах,
Де твій панельний палац,
Де у вікні навік завмерла ти.
Де все життя, що тільки починалось,
І вишні тільки думали цвісти...
Камені Мигії
Ця земля! Невже у ній – іржаві
Гонтою освячені ножі?
В Коліївській живемо державі,
Та в Мигії – рідні, не чужі.
Гайдамацька бачиться рука мені
Над старезні верби і млини...
Але ти Мигію не клени:
Рідні ці степи і рідні камені,
Рідні українські полини.
Ця земля Залізняка і Гонти,
І свободи недозрілий плід...
Але знову мариш про вогонь ти,
Що ізнов цю землю спопелить.
І тому такі похмурі ранки,
І життя між геніїв-нездар...
Привидом махновської тачанки
Возики прямують на базар.
Президент красується на знімку,
А його держава ледь жива...
Обіймав би Райку Першу, німку, –
Тобто Катерину номер Два, –
Ті були б полеглі, ті – підлеглії,
Гумові носили постоли.
До Малоросійської колегії
Знову б малороси доросли.
Кобзарі кобзарили б і нині.
Та колись, на цій таки землі,
Народився б хлопчик в Україні –
Не з тавром, зорею на чолі.
Грушівський його б хрестив ігумен,
Або із Мигії п'яний дяк, –
Він повстав би! І пішли б на Умань
Із Мигії Гонта й Залізняк.
Але, видно, вже така судьба мені.
Видно, це такий у нас прогрес. ...
Німо плачуть у Мигії камені,
Янголи ці, скинуті з небес.
Кочубеївна